Сніг для Одеси

Кожного року, вкінці грудня, лісові мешканці збираються на День народження ялинки. Туконі приходять з далеких далечей до свого таємничого лісу, де в ці дні обов'язково падає сніг. Хто-зна, може це вони принесли сніжинки до Одеси 27 грудня?

Напередодні анонсом нашої участі у Гешефті стало фото, де туконі стоять серед дерев і сніг повільно сипле їм під ноги. Цю картинку я малювала коли надворі ішов рясний дощ.
А сніг не йшов і, судячи з погодних прогнозів, скоро йти не мав.
Тим часом стрічка новин Гешефту рясніла фото-анонсами учасників з присутністю сніжинок. І я думаю, не одна людина посміювалась, дивлячись на це, - так-так, сніг, де його взяти? Хіба що на картинці.
Новорічну атмосферу важко вигадати  без снігу. Чому так - невідомо.
І все ж, він пішов. У Львові, щойно ми поїхали, і в Одесі - зустрів нас, щойно вийшли на перон.
На Гешефті радість бачити знайомі обличчя розсіяла втому і цей казковий день пролетів швидко.
А ще швидше минув другий день. Цікаві речі, цікаві люди. Святкова їжа і душевна музика. Було круто. Згадую з приємним смутком.

 Tukoni приїхав з новою серією зимових листівок. Більшість значків також представлялись вперше і багато які з них були намальовані в одному екземплярі. 

Був у нас із Женьою новий напарник - м'який туконі. Впевнено слідкував за порядком.

А маленький невтомний мандрівник розгулював паркінгом. Похідний жолудь у нього завжди напоготові, на місці не втримаєш.

На осінньому Гешефті обставини склались так, що Tukoni поїхав додому уже ввечері завершального дня маркета. Тепер квитки заздалегідь були куплені на вечір понеділка щоб нарешті дозволити мені познайомитись з небаченою досі Одесою. У мене був твердий план відвідати море, востаннє ми бачились рік тому.

Квест понеділка розпочався із пошуків "ДК Лес" - місця, яке своєю прекрасною атмосферою заманювало мене зі світлин в інтернеті протягом кількох місяців. У "ЛЕС" на мене чекала Інга, мій відважний гід.
Нарешті на власні очі я побачила легендарну білу шафу. Там стільки всього! Хочеться бути маленьким і бродити там, розглядаючи всілякі штуковини.

Що й казати, ДК "Лес" чарівне місце. Будете в Одесі - завітайте - пров. Віце-адмірала Жукова 3/7.

 Наступним пунктом мого маршруту стала Intelligent store "UTOPIA8" на Жуковського 32, де від недавна також проживають мешканці лісу. І у них там уже є приятелі, до яких можна ходити в гості - театр birulki.

 

...Ішов сніг і це було гарно. А потім моя прогулянка з Інгою претворилась на справжнє змагання зі стихією. І не тільки наша прогулянка, а будь яке пресування людей того дня стало таким.
Ми рятувались у гостиній "HUB". Стихія розгулялась, ми почувались як у ковчезі. Знадвору на терасі намело білу подушку, а я раптом виявила що серед усіх "Кращих фільмів 90-х у двох томах" бачила всього кілька штук. Так у мене з'явився список фільмів, які треба переглянути.
Похід на море був скасований. Попереду був не менш екстримальний похід по речі і на вокзал.

Я обожнюю вітер. Коли я йшла мостом по Грецькій мені прехоплювало подих від його присутності. Здавалося вітер міг мене підняти. Від цього ставало весело.
Коли є вітер немає звичних звуків. Стихія показує свою велич, але ця велич набуває камерності у капюшоні в який ти горнешся. І слухаєш ніби сам себе. А коли довкола мало що видно і ти в незнайомому місті, може здатись що дивишся сам на себе. Або що тебе і зовсім немає.
Білі стіни заступили світ, де не де видінлися будинки і машини. І люди. Подекуди на обличчях можна було бачити посмішки.
Серед буревія мене знайшов проповідник крішни, подарував календарик.
Про транспорт всі забули і, ясна річ, на вокзал з Женьою ми добирались пішки, волочачи за собою два стенди і рюкзаки. Хтось із перехожих, так само пропихаючись по коліна в снігу, сказав: "Нічого, нічого, на півночі люди так і живуть". Ще була жіночка, яка вітала всіх з першим снігом, а коли вервечка перехожих мовчки посунула повз неї, звинуватила всіх у похмурості і обкидала сніжками.
На вокзалі ми побачили ситуацію з американського різдвяного фільму. Правда, був це не аеропорт в Каліфорнії, де через магічний снігопад відмінили рейси, але виглядало вражаюче.А хтось із натовпу, сказав що схоже як у Солженіцена. Ще з 15-ої години люди чекали на свій поїзд, а на шляхах під ковдрою снігу абсолютно не вгадувалась присутність колій. Тож півтора години свій потяг чекали і ми. Коли ж він прибув, люди забігали у вагони, а провідник тільки вигукував услід: "Квитки є?"."Є,є!" - ми розставляли речі, роззувалися і залазили у теплі сухі спальники.
Поїзд стояв. Сніг падав, мовби сотні людей зібралися разом посидіти, полежати, помовчати, подивитись на снігопад.

За фото дякую Любінскому О., Гезалян І. та Александрович Х.